Стаття провідної української політологині, докторки політичних наук Марії Кармазіної спеціально для ZMIST
З початком повномасштабної війни російської федерації проти Української держави у світі, у Європі, як безпосередньо і в самій Україні, чітко проступили лінії розлому між засуджуючими та розуміючими Путіна («розумістами»).
Розумісти – не новий тип людей у складі homo sapiens. Традиції (не бачити, не чути і з того мати зиск) закладалися ще у попередньому столітті. Серед шанувальників совєтів і диктатора Сталіна відзначилися у тридцяті роки і Ромен Роллан, і Бернард Шоуі багато інших.
Деякі з них настільки ставали розумістами совєтського вождя, що нещадно критикували своїх сучасників за те, що ті не бачать позитивного в совєтському лихолітті. Так, відомий німецький реаліст XX століття Ліон Фейхтвангер свого часу таврував французького письменника Андре́ Жіда за те, що, побувавши влітку 1936 р. у СССР та видрукувавши книгу нарисів «Повернення із СССР», той невірно зрозумів побачене.
Ліон Фейхтванґер закидав Андре Жіду, що той не знайшов у Совєцькому Союзі свободи думки і преси в західноєвропейському сенсі і що він дозволив собі бути засмученим, коли побачив, що совєцькі люди не налаштовані змінити свій соціалізм на парламентаризм західноєвропейського ґатунку». На думку Ліона Фейхтванґер , Андре Жід, – повинен був розуміти навіть те, що «йому тут не припало до смаку”, оскільки опубліковані сумніви Андре Жіда стали «допомогою противнику» та «ударом по соціалізму».
Картаючи Андре Жіда, Ліон Фейхтванґер закидав йому на сторінках «Правди», що Андре Жід виявився нездатним побачити «велику, піднесену планомірність цілого», нездатним зрозуміти «боготворіння Сталіна», оскільки «шанування Сталіна не є чимось штучним, воно виросло разом з результатами будівництва соціалізму. Народ вдячний Сталіну за хліб і м’ясо, за порядок і освіту і за оборону всього цього шляхом створення нової армії. Народ каже: «Сталін» – і має на увазі зростаючий добробут, зростаючу просвіту. Народ каже: «Ми любимо Сталіна», – це є природним людським виразом його однодумності із соціалізмом і з режимом».
У 1934 р. виключно позитивно (знову ж таки після візиту до СССР) про совєцького диктатора відгукувався ще один по суті підставний (у Європі) клакьор – британський письменник Герберт Уеллс, зауваживши, що «ніколи не зустрічав людини більш щирої, порядної і чесної; у ньому нема нічого темного і зловісного, і саме цими його рисами слід пояснювати його величезну владу в Росії».
Варто пригадати і те, що був ще один – особливий – пул людей у шерензі шануючих і розуміючих Сталіна, до якого зокрема, належали такі персони, як І. Еренбург, Є. Ратманова, Ф. Мазерель.
На жаль, сьогодення знову наповнене засуджуючими і розуміючими тиранів, диктаторів та інших прихильників людиноненависницьких практик, а гроші, матеріальна вигода – знову стали вагомими аргументи у цьому розумінні.
Можливо, поняття Putinversteher (розуміючі путіна) сформувалося і увійшло до словників за аналогією зі Stalinversteher – розуміючі Сталіна (таку назву дала у 2014 р. Анна Ґартман своєму есе, опублікованому у журналі Osteuropa). І це свого роду уподібнення зі Сталіним, напевно, припало до душі путіну як можливість по-своєму «наблизитися» до Сталіна і ще тісніше зв’язати два диктаторські роди: мовляв, не лише мій дід Спірідон путін куховарив Сталіну, але прийшов час і «ми – путіни» продовжуємо справу Сталіна – винищуємо, депортуємо, караємо!
Утім, як би там не було, останніми роками першість серед розуміючих путіна тримають жінки, зокрема – француженки, австрійки та німкені. Насамперед йдеться про Марін Ле Пен чи Карін Кнайсль.
Перша, у 2014 р. неодноразово висловлювалася на підтримку анексії Криму та проти європейських санкцій щодо росії. І це відразу породило сумніви і запитання: чи не був кредит, отриманий партією у 2014 р. від «Першого чесько-російського банку» у розмірі 9 млн. євро, політичним (французькі ж банки кредитів партії з багатим антисемітським та расистським минулим не давали)? За деякими даними, і в 2016 р. «Національний фронт» звертався до путіна за грішми. А у березні 2017 р., претендуючи на пост президента Франції від цієї крайньоправої партії «Національний фронт», Марін Ле Пен відвідувала путіна особисто.
Щодо другої пані, то, запросивши (у 2018 р.) путіна на своє весілля та відтанцювавши з ним, екс очільниця МЗС Австрії Карін Кнайсль була винагороджена: у 2021 р. її, єдину жінку, обрали до ради директорів «Роснефти» (де, як відомо, «директори» отримують чималі виплати, просуваючи планетою інтереси путіна).
Російські гроші примножують у Європі і світі емпатів путіна! І якщо на початку століття Збігнєв Бжезинський у The Wall Street Journal (у вересні 2004 р.) опублікував статтю «Московський Муссоліні», коротко і чітко розкривши сутність (як і наміри) путіна, то у 2013 р. американський консерватор (і екс претендент на пост американського президента) Патрік Б’юкенен вже рефлексував над тим, чи не є путін «одним із нас». Після ж анексії зосією Криму (першої анексії з часів Другої світової війни), захоплення частини українського Донбасу і створення фальшивих «республік», з Німеччини зазвучало 60-голосе камлання «Знову війна в Європі? Не від нашого імені», у якому відомі німецькі персони (у тому числі – екс президент та екс канцлер ФРН, відповідно – Роман Херцог та Герхард Шредер, журналістка та автор книги «Зрозуміти Росію. Боротьба за Україну та зарозумілість Заходу», що побачила світ у 2015 р., Габріелє Кроне-Шмальц, режисер Вім Вендерс та інші) закликали до компромісу та діалогу з росією.
Крім того, у Німеччині путіна підтримували не лише представники найвищого керівництва держави чи люди творчих професій: за російського диктатора ставали цілими партіями. І не тільки на зразок «Альтернативи для Німеччини» чи правих націоналістів: розуміючі путіна були й у політичній силі, представниця якої тривалий час була своєрідним, сказати б, спаринг-партнером путіна, – А. Меркель.
Про меркелівських путінферштейєрів (на зразок Армін Лашет), як і про саму фрау, розмови ще точитимуться, оскільки допитливим не байдуже, як їй (як і перед тим Шредеру – одному із найбільш «кричущих путінферштейєрів, як поіменував екс канцлера професор економіки Х’юстонського університету Пол Грегорі) вдалося зробити Німеччину настільки залежною від російського газу? А чи ж направду корисним було для німців ставати до лав найбільш значущих російських інвесторів?
Звісно, не лише німці регулярно переймаються путіним і росією (черговий лист «німецьких інтелектуалів» із закликами не надавати військової підтримки ЗСУ, з’явився, як пам’ятається, нещодавно – наприкінці червня): і Макрон прагне «зберегти обличчя Путіна», демонструючи приголомшливу легкість, з якою деякі «справжні європейські демократи» готові розпоряджатися долями людей, нардів, держав. Та навіть Папа Римський зауважував, що путіна, мовляв, спровокували, що не все ж так однозначно… І це дає ґрунт для появи нових вотебаутистів (what about..? Як на рахунок..?).
Європейські емпати путіна – «корисні ідіоти» російського диктатора, чи наскрізь корумпована частина політичних «вершків Європи»? Але маємо право ставити запитання і в іншій площині: чи все гаразд у Європі зі стійкістю демократії? Чи там вона – вже навіки, щось назавжди саме собою зрозуміле? Пріоритет – відповідати вимогам урядів, чи вимогам російських клієнтів? Чи дійсно, приміром, Швейцарії, прагнучій до демократичної досконалості, та, відповідно, швейцарським банкірам просто не варто перейматися, звідки у росіян гроші, що відклалися на банківських рахунках країни-«сонця демократії» у сумі 150–200 млрд. швейцарських франків (як повідомила у березні 2022 р. Швейцарська асоціація банкірів, створивши, власне, інформаційну сенсацію)? Чи точно складовою нейтралітету має бути байдужість? А банківська (чи професійна) таємниця є саме тим підходящим імперативом, який стовідсотково захищає від відповідальності за приховування вчинених злочинів?
У цій ситуації, коли Президент України (13 травня), апелюючи до «вільного світу», зауважує, що варто перейматися не так бухгалтерією, як майбутнім та цінностями, то виникає запитання: чи усі в Європі здатні зробити вибір саме на користь майбутнього та безпосередньо демократичних цінностей? Коли В. Зеленський (25 травня), звертав увагу на факт існування у Європі тих, які, «хоч би що робила російська держава», закликають враховувати її інтереси («попри тисячі російських ракет, які вдарили по Україні. Попри десятки тисяч убитих українців. Попри Бучу й Маріуполь… Попри зруйновані міста. І попри побудовані російською державою «фільтраційні табори», у яких убивають, катують, ґвалтують і принижують, як на конвеєрі»), то усвідомлюєш, що не тільки в Росії немає народу (у наслідок столітнього негативного відбору), здатного збагнути та оцінити демократичні цінності і зажадати їх для себе та власних дітей, але й багатьом в Європі мати таку Росію – уже і звично, і зручно, і, однозначно, вигідно. Дуже вигідно.
…А в Україні – свої розумісти! Багатоликі. Процес їх визрівання тривалий. То вони, мімікруючи, втягували Україну до СНД (у Верховній Раді України), то у Митний союз із росією. Голосували за «Харківські угоди. Їхали співати-танцювати й «зніматися у кіно» до Москви (приміром, Ані Лорак, Т. Повалій, Р. Тодоренко, і С. Ротару – теж), чи видавати свої «наукові» праці (регулярно і уже навіть цього року – після початку повномасштабної російської агресії проти України). Були (і залишаються?) при цьому Героями України, «заслуженими» і «народними» і, якщо не академіками, то член-корами НАНУ, зраджуючи Україну, так би мовити, на постійній основі.
Вони створювали не тільки партії типу «Світло зі Сходу» (назва якої, зверну увагу, суголосна статті Й. Сталіна «Зі Сходу світло!», що була надрукована у грудні 1918 р. у газеті «Правда» та водночас – у журналі «Жизнь национальностей» і закликала совєцький довірливий люд орієнтуватися не на «Захід з його імперіалістичними людожерами», який, за переконанням автора публікації, перетворився на осередок «пітьми і рабства», а на «світло Росії». Однак, як виявилося, – таке оманливе, «криве світло»), що трансформувалася у «ЗУБР» («За союз України, Білорусії, Росії») і діяла у 1999–2003 рр., не тільки «комуністичні» та «соціалістичні» політичні утворення, але й політсили з досить не двозначною назвою, як «Партія політики Путіна». Ці партії, як і низка інших, були заборонені судом лише зараз – після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Утім, – не всі. Політична «МММ» – Політична партія «Ми маємо мету», створена у липні 2013 р. сепаратистом Д. Пушиліним, у 2015 р. планувала йти на вибори, потім трансформувалася у Політичну партію «Київська Русь – Україна» і продовжила функціонувати. І що? Цей «КРУК» вже справді за Україну?
..Закінчиться війна, і в українців обов’язково з’явиться запит щодо подальших перспектив як минулих, так і теперішніх розуміючих путіна…
